янгол

Моє поле

Боже, який приємний дощ. Над нашим полем великі свіжі хмари, білі на сірому, поле пахне гірко і запах цей звідкись із дитинства. Мені згадався один вечір. Я тоді вичлася в останньому класі і мала старшого друга. Ми пішли гуляти на це поле, і нас там застав дощ. Я була засмучена, бо на мені були нові білі штанці, які я, звичайно, заляпала, а так хотілося бути гарненькою. А друг казав, що над нами найкрасивіше небо, яке він будь-коли бачив. Це я так, ні до чого, згадалося.

Згодом це місце називали "дім хмар", але це вже було дуже згодом.
чорна птаха

Вперше за довгий час

Вперше за довгий час виникло бажання тут написати.

Був спокійний і важкий ранок після такої ж важкої, але неспокійної ночі. Вперше за довгий час захотілося вийти і просто блукати вулицями, без будь-якої мети та необхідності. Проте я дуже чітко розумію, що бажання це оманливе. Замість спогадів буде отримано тупий біль, замість вражень - збентеженість. Сьогодні не той день.

Вночі вогні за вікном були занадто ясними і різкими. Я була здивована гостротою власного зору після пробудження від класичного жахіття із закляклими руками, заглушеним голосом і забутими молитвами. Перше, що я побачила, відкривши очі - місяць і ліхтарі у лункій і прозорій темряві. Здавалося, ніби я й справді позичила очі у власного страху.

Читаю зараз книгу, яка є потрясінням для мене. Відклавши її відчуваю, що у мене всередині загабато нестерпного простору, тільки не знаю, навіщо я його знову віднайшла.
янгол

(no subject)

Дивні дні настали. Позачасні, перестиглі. Падають на землю, розколюються твердим тріскотом, розкочують насіння по усіх усюдах. Я ступаю на землю, вкриту чорними духмяними зернятами.
Коли підлога вигрівається передзахідним сонцем, хтось стукає у двері, не переступаючи порогу простягає таріль, повну духмяного чорного борошна із тих зеренець - ліпи собі вроненькі коники, темні пташечки. Зліплю і виставлю їх собі на вікно - нехай дивитимуться крізь темряву по ночах, невсипущі, чорні й теплі, ніби вересені.
янгол

(no subject)

Щось трапилося за цей час. Щось, що вселяє спокійну меланхолію, впевненість і, ймовірно, вдячність. Це дуже особисте, воно пропускає повз те, що наразі пропустити важко, воно говорить поза глобальним контекстом. Тобто поза всім, що нині диктує умови. Воно - голос який ось-ось загасне, але все одно лунає, якщо слухати на самоті. Воно майже забуте, але зринає звідкись із глибин у довільний момент внутрішньої напруги, щоби я спинилась і впевнилася. І, ймовірно, була вдячна.

Власне, я сама забуваю слова. Багато слів, які раніше були звичайними, стають елементами іншої системи, до якої я більше не належу. Я оперую іншими лексемами, я дивлюся у інше вікно, і дерева більше не кидають ні квітів, ані листя на моє підвіконня.

Ліхтарі. Вони кидають розрізнені та спотворені кількома поверхнями плями, заквітчані чорними тінями фіранок. За вікном пейзаж, знайомий із дитинства, проте його кут так само спотворено, як флористичний узор на підлозі. Напевне, саме це є найнезвичайнішим. Знайомий з дитинства вид викривлено; те, що відбувається зараз - ніби дещо викривлене дитинство. Дитинство під іншим кутом.

Мій новий дім - музей чужих речей, завжди припорошених курявою, хочби як ретельно я не прибирала. Щойно пилинка лягає на одну із моїх власних речей - річ одразу чужіє. Головне - це вірити, що вона обернеться моєю після чергового генерального прибираня. Я привласнюю те, що мені не належало, і користуюся ним, немов воно моє. А дім забирає мої речі. Одну за одною.

Моя кімната стала великою і не моєю. Відтепер тут живуть двоє. Це стає зрозуміло, як тільки сюди увійти - речі, які не належать одні одним, речі, які дисонують і резонують водночас. Всі чужі, але чужі по-різному. Дуже дорослі речі у дитячому безладі.

Це короткий і квапний опис, який я зобов'язалася зробити. Саме час.

чорна птаха

Казка-бандерівка нумер перший

Вже вечір заступився перед вікон, й остання паморозь розсипала лелітками по вже майже перепочилій за зиму землі. Повітря було чисте, та не тріскуче, а собачий гомін котився понад хатами до чорної старої ріллі на полях. То був березень. Я сиділа за столом перед заскнілою електричною лампою і думала за непросту долю нашої багатостраждальної землі, за те, як я, її вірна дочка, можу їй зарадити, та як любов моя до неї повнить мене геть по вінця... Як раптом до кімнати завітав мій старий товариш Кулемет, ба вийшов зі стріхи на горищі. Стоїть, лискучий, солома до мастила поприставала; стоїть у рушника, що ще моя прабабця вишила, загорнутий, та й каже: хочу, каже, Оксанко, страху московітського! Сил нема, каже, хочу як москалів по лісам ганяти! Взяла його під руку, та вивела у поле перед лісом. Почуть би солов'я, та ще не час!
- Не час, - кажу йому, - не час, мій друже. Най-но поближче підійдуть, то поганяємо.
Кулемет зітхнув, подивився у зоряне небо й погодився:
-Так-так-так...
чорна птаха

Стяг

Грудневий вітер гладить небо,
ясно зоріє воно над головою
мирним тихим знаменом,
сонно тріпотить і майоріє,
аж як у темінь раптом зникло
ген до світання.
Ти, зрячий, та й побач,
що вітер той торкне
вогонь,
що дмутиме він із-за спин,
що гнатиме надію уперед,
вперед, вперед, попереду останніх кроків.
Ти, який чує, та й почуй,
чи грім гремить, чи гімн небесний, чистий
співає сотня янголів
поверх голів
з чолом залізним,
чи грім гремить, чи тихий сон тріщить
по шву і лускає стібочок за стібком,
і рветься тонка нитка раз-у-раз,
і голка падає із пальців у крові.
О, вітер дме і дме, і день і ніч,
і сизі хмари вгору підіймає -
небес не видко - це ж і є свобода,
ти, який зрячий, та побач,
та засліпи того, який і так сліпий.
На білім снігу чорний слід -
то звір пройшов, старий і злий,
розбуджений невчасно звір,
із моря вийшов.
Ти, зрячий, бачиш тіло
безкровне й біле поміж ікл його,
ти, який чує - чуєш голос,
який веде торги за те,
що без ціни;
чи грім лунає, чи небесний гімн,
чи рев огню, чи свист пера,
чи біль дзвенить немов сталевий цвях,
чи чорна колискова звіру -
ти, який має голос, не мовчи;

ти, який має очі - не вмирай -
чи небо над тобою, чи це стяг.
чорна птаха

Шоє

Прогноз

Вигляни у вікно -
там погода не бажана ніким,
там падають свічки на землю
і розсипають полум'я.
І котиться воно до кожних дверей.
Чуєш, вітер корить перехожих,
вклонися, каже, величі,
зігнися, каже, коромислом,
я відра ваші наповню
вогнем благодатним,
у ньому лики будуть
плакати за вами
духмяними слізьми.
Дивись у вікно,
там шумно шумить найбільша
у світі скрипка,
найвищим у світі тоном
прописує Ім'я,
слухай вухом до скла притулившися,
знайди свою назву в шумі
порожнечі, страшного
гомону небесного інструменту,
вчуй свою назву у Імені.
О, там жахлива погода.
Синоптики сполохали голуба,
він крилами б'є, і пір'я
летить у прочинені вікна
автобусів, електричок,
домівок, що є вокзалами,
синоптики злякані люто,
чинять містерію на честь
нової людини,
вогнем неопалимої,
вітром невхиленної,
ликом не осміяної,
яка Ім'я прийняла,
із голубом під сорочкою.
чорна птаха

(no subject)

Повільно, ледве помітно повертаюся назад, ніби-то на кілька років. Ніби-то й не було зі мною нічого, що могло би мене змінити, зробити очікування приторнішим, надію - тихішою, а сон - коротшим але глибшим. Все, що трапилось, зійшло чорнилами з рук, промовилося десятком голосів і пішло. Тобто все, що було до того, що зникало і з'явилося знову - це звичка, якої хочеться позбутись, і яку боїшся втратити водночас. І не має значення, до чого вона.
чорна птаха

(no subject)

Бачила сьогодні інше місто, коли тільки-но прокидалася. Запах іншого дому був у моїй кімнаті. І тепер я розумію як це - коли боїшся втратити образ із першою дійсністю. Неможливість повернення - це дуже банально. Тобто саме так, як вже тисячу разів було написано не мною.